понедельник, 23 марта 2009 г.

Семінар 5. Чи навчимося ми слухати й чути?

Більшість дітей із особливими потребами не отримують належної освіти, необхідних знань та умінь, які сприяють саморозвитку, не отримують можливості вчитися спілкуватися. В результаті вони виявляються відірваними від життя. І це лише через те, що наше суспільство і середовище не пристосоване до їх особливих потреб. А інколи потрібно не так вже й багато, щоб дозволити їм бути повноправним членом нашого суспільства та жити повноцінним життям…

Раніше для дітей із особливими потребами єдиним шляхом отримати хоч якусь освіту був спеціалізований інтернат, який по суті є закритим закладом навчання, де діти не можуть ні отримати належних знань, ні здобути навичок та умінь для подальшого самовдосконалення, ні навчитися спілкувати з іншими людьми. Як результат, вони не можуть реалізуватися у дорослому житті, не здатні адаптуватися до нашого життя, не здатні знайти спільну мову з оточуючими людьми. До того ж брак спілкування часто призводить до затримок у розвитку мислення та мовлення, пригнічення емоцій (це може спричинити неадекватність або уповільненість емоцій), зменшення жвавості та активності, а також виникненню надмірної скутості. Для того, щоб уникнути всіх перелічених явищ, слід просто забезпечити дитині із особливими потребами можливість повноцінно спілкуватися з однолітками. 

Семимильним кроком назустріч дітям із особливими потребами є впровадження принципів інклюзивної освіти, за програмою якої такі діти навчаються разом зі здоровими дітьми на рівних умовах. Але при цьому дитину не змушують робити неможливе – навпаки, фізичне середовище школи та навчальний процес пристосовують до потреби конкретної дитини. Наприклад, якщо дитина користується інвалідним візком, їй потрібні побудова пандусів і ліфтів, обладнання спеціальних туалетів і парт.

Жвава і весела, дещо сором’язлива дівчинка, Ксенія Олійник, учениця другого класу навчально-виховного комплексу (НВК) «Барвінок», має ваду слуху, проте це не заважає її спілкуванню з однокласниками. Мама Ксенії, Неля Олійник запевняє, що прогрес дуже помітний, перш за все в тому, що дівчинка все краще й краще розмовляє: «Спочатку було важко, дуже важко. Але все пережилося, подолалося. І після закінчення навчання тут ми підемо до звичайної школи. Адже тут ми працюємо нормально; якщо щось не виходить, то я їй допомагаю. Я бачу, що дитину можна розвивати, і згодом вона говоритиме нормально». Сама ж Ксенія говорить, що навчатися їй подобається: «Дуже люблю читати. Якщо роблю помилку, то знову читаю. Тоді запам’ятовую – тож буду знати». 

Педагоги запевняють, що одним із основних принципів інклюзивної освіти є командний підхід. Командний підхід передбачає активну та постійну співпрацю багатьох спеціалістів та батьків. Єлизавета Цапенко, директор НВК «Барвінок» розповідає: «Коли ми вирішуємо питання, як допомогти дитині, ми вирішуємо його колективно. Бере участь і вчитель, і вихователі, і психолог, і логопед, і інструктор з фізкультури, і музичний керівник. Тобто задіяні всі, щоб ми знали, як найкраще допомогти цій дитині. Але зробити це настільки тактовно, щоб не висувати на перший план проблему, яка є в цієї дитини. Ми завжди йдемо назустріч, якщо є якась особливість у дитини. Тим більше якщо є спільна із батьками зацікавленість у тому, щоб цій дитині допомогти, ми йдемо назустріч». Саме такий підхід допоміг Ксенії. Ольга Прилуцька, вихователь НВК „Барвінок” говорить, що коли Ксенія тільки прийшла до садочку, з нею працювала ціла команда: «Зараз відчутні результати і у вимові звуків, і у самій техніці читання. Правда, важкувато їй писати під диктовку. Важливо, що батьки у дівчинки дуже уважні. Вони постійно заходять сюди, дізнаються про справи, часто передзвонюють додому вихователям, щоб порадитись».  

Тож, дитина із особливими потребами є тією самою дитиною, якій цікаво все нове, яка любить бавитися із однолітками, любить грати і навчатися, проте вона потребує дещо більше уваги, ніж здорові діти. Пані Прилуцька розповідає, що від викладача це вимагає не так вже й багато зусиль, головне тримати дітей із особливими потребами постійно у полі уваги: «Коли готуюся до уроку, то розраховую на те, що в мене мають бути завдання і для слабших, і для сильніших діток. Ось, наприклад, діти із слуховими вадами працюють в тому ж темпі, що і весь клас. Вони не відстають. Якщо я чую, що на чомусь треба акцентувати увагу, сказати голосніше для них, чи пояснити зайвий раз, я це роблю. Вони завжди у полі зору. Але я не акцентую уваги на тому, що вони мають якісь вади чи щось таке. Я їх не виділяю як особливих. Для мене всі діти однакові. І сказати, що в мене хтось кращий, хтось гірший, я не можу. Це просто мій принцип». 

Як бачимо, не так вже й багато треба для того, щоб дитина отримала дорогу в життя, щоб вона мала освіту й перспективу. До того ж, діти із особливими потребами нормально сприймаються однолітками. Таке спілкування є корисним для здорових дітей, бо вчить їх толерантності та робить більш соціалізованими. Батьки здорових дітей не завжди добре сприймають спільне навчання. Але зазвичай їх турбують не фізичні та не інтелектуальні особливості – проблеми виникають лише тоді, коли є невмотивована поведінка дітей, невмотивована агресія. Зазвичай, таким дітям просто потрібна окрема людина, яка могла б їх опікувати впродовж дня. Єлизавета Цапенко говорить: «Діти із особливими потребами були завжди. Та раніше на них ставили хрест. Проте у нас були діти із вадами слуху, зору, мови, вони вирівнялися і пішли до загальноосвітньої школи. Ми державний заклад, тож дитина виконує державну програму. Вона має змогу реалізовувати себе. І вона знає, що вона значуща в цьому колективі. Загальна проблема для нашого суспільства – навчитися слухати і чути. Щоб побачити і зрозуміти, що потрібно кожній окремій дитині».
 
Тож чи навчимося ми слухати і чути, щоб дозволити дітям жити повноцінно та сомореалізовуватися?

Комментариев нет:

Отправить комментарий